У рамках проєкту „Комплексна психологічна підтримка батьків дітей та підлітків“ ми пропонуємо транскрипції лекцій для зручного ознайомлення з ключовими темами. Представляємо транскрипцію третьої лекції на тему „Психологічне здоров’я. Самопошкодження у підлітків“, яку проводить Олена Коссе. Олена Коссе — дипломований психолог, гештальт-терапевт та супервізор з понад 23-річним досвідом у галузі гештальт-терапії та клінічної психології.

Лекції проходять в рамках проєкту “Комплексна підтримка батьків”, організованого Українським центром у співпраці з ЮНІСЕФ та Центром для іноземців JMK.

***

Це важка праця, батьківство. Тому давайте поговоримо, можливо, якась частина інформації допоможе вам легше обходитися з якимись складнощами, які є. Я так розумію, що ви батьки діток, які емігрували, вимушено, у зв’язку з війною.

І звичайно ж, ті події, які лягли і на ваші плечі, і на плечі ваших дітей, вони надмірні. Тому що всі ці події, пов’язані з війною, у психології називаються екстремальною ситуацією. Це ситуація, яка виходить за межі звичайного життєвого досвіду. Зазвичай війна не є чимось, до чого ми маємо виробляти звичку.

У нас немає механізмів – і в наших дітей теж немає механізмів – щоб мати справу з цим, і психіка змушена дуже творчо пристосовуватися. І іноді ті способи, які психіка вибирає, єдино можливі, на що вистачає сил, і звичайним поглядом ці способи здаються якимись дивними, не зовсім працюючими. Але насправді вони працюють.

Ось як, було питання з приводу саморуйнівної поведінки, коли людина пошкоджує себе. В принципі, ви можете згадати щось схоже з вашого життя, схоже на цей патерн. Коли психологічний біль виявляється настільки нестерпним (від чого біль у вашого підлітка або у вас – це вже друге питання), отож психологічний біль виявляється настільки нестерпним, що його легше перетворити на фізичний. Наприклад, моя колега мені говорила, після розлучення: “Біжу я на пробіжці і так погано на душі, так сумно; впала, роздерла коліна – на душі полегшало. Коліна болять”. Тобто насправді самоушкоджуюча поведінка це коли не вистачає сил впоратися підлітку з тим, що в нього на душі, або дорослій людині з тим, що в неї на душі, і спроби цей біль перевести у фізичний. Тому, з одного боку, ми можемо заборонити себе щипати, там я не знаю, пошкоджувати себе, а з іншого боку – що нам робити з цим болем?

Тому цей спосіб людству відомий. Але в такому більш пом’якшеному варіанті. Ось вам погано на душі, і ви починаєте себе заганяти, дуже багато працювати, наприклад, щоб лягти, заснути без задніх ніг, заснути і бути не зовсім живим, щоб цей біль не відчувати. Ось це теж вважається самоушкодженням, тому що ви в цей момент себе виснажуєте, виснажуєте саме для того, щоб впоратися з тим, що відбувається у вас на душі.

Ось головне, на що звертають увагу психологи. Слава Богу, є люди, які можуть із цим працювати. Бо іноді ж підлітки закриваються. У них особливий період у відносинах з батьками, у них може бути досить багато протесту. Я просто з цієї теми зайшла, щоб вам трошки проілюструвати, як взагалі думають психологи, тому що психологам важливо зрозуміти причину: чому це відбувається? Цю причину трошки розрулити, цього болю стає менше, і немає необхідності більш полегшувати. І ця саморуйнівна поведінка сходить нанівець сама по собі.

Так само ви, якщо ви добре знаєте свою дитину, свою кохану близьку людину. Ви бачите, що з ними відбувається щось нестерпне – і ви можете трошки попіклуватися. Людині стане легше, і тоді вона може цей тягар, який є в неї на душі, якийсь час пронести без якихось додаткових способів.

Зрозуміло, у нашій культурі прийнято використовувати алкоголь для того, щоб полегшити душевне страждання, заганяти себе на роботі, поранити себе ще якимось чином. Це все начебто виглядає дуже складно, але душевний стан, ментальне здоров’я рятує. Тобто, якщо ви не справляєтеся самі для того, щоб підтримати когось із ваших близьких, нехай цим займуться фахівці, вони для цього добре навчені.

Далі можемо поговорити, що можна робити для того, щоб полегшити цей стан для дітей, як батьки можуть підтримувати дитину.

Почну з самого початку. Те, що сталося зараз з вами і з вашими дітьми, для вас однаково важко: для них, і для вас. Наразі відбувається щось, що вимагає від вас надмірного зусилля. По-перше, ви повинні пристосовуватися до нового середовища, абсолютно незнайомого, яке працює за іншими законами. Починаючи з того, як записатися до лікаря, як купити продукти, користуватися громадським транспортом. В принципі, ми цю інформацію отримуємо протягом тривалого життя, живучи у себе на батьківщині, і вона виявляється згорнутою. З’являється щось нове – якась невелика зміна. Тоді ваша психіка встигає з цим мати справу, до цього пристосуватися. А зараз у вас множинна криза, коли вам потрібно пристосовуватися до величезної кількості нового. І мова, звісно. Почуваєшся трохи розгубленим і німим, тому що відсутність [знання] мови на рівні носія не дозволяє швидко орієнтуватися у навколишньому середовищі. Просто говорити з іншою людиною – виявляється стресом величезним. І ті умови, в яких ви опинилися, можуть бути не такими хорошими, в яких ви жили. Вони можуть бути скромнішими. Або, поряд якісь інші люди, яких ви не обирали. Буває якась „комуналочка“, в якій живуть інші люди, або ви змушені жити з тими родичами, від яких ви з’їхали давно – і раптом ви опинилися разом, і вам потрібно знову пристосовуватися. Уявляєте кількість завдань? Вона виявляється надзвичайною. І, звичайно, вам здається, іноді, що ви робите багато, але нікуди не рухаєтесь. І так само може здаватися з приводу дитини. Дитина має пристосовуватися до оточення, до нового, завести якусь дружбу, навчитися говорити новою мовою, зрозуміти, що робити з цією країною. Перше – за умови, що немає горя – одних цих завдань уже достатньо для того, щоб голова йшла обертом.

Наші люди, українці, звикли бути функціональними. Ми звикли справлятися з життям, багато працювати. Погано вміємо відпочивати, погано вміємо берегти себе. Це такі культурні коди, які залишилися нам після Радянського Союзу. На жаль. Наші прабабусі, прадідусі змушені були жити в тоталітарній країні, і це потім позначилося на тому, як вони виховували нас. І тому – сісти, поговорити, не квапити дитину, вірити, що все рано чи пізно владнається, вірити, що ось ця пауза, яка їй потрібна, щоб впоратися з життям, – нічого не буде страшного, якщо раптом вона не йтиме в тому темпі який вас вам звичний. Це дуже, дуже тяжко. Я розумію, ось я теж мама дитини та підлітка, теж в еміграції вимушеній, і я розумію, наскільки це буває складно зрозуміти, від чого їй погано. І тут не виховувати, нікуди не гнати, а просто побути поруч і поговорити.

При цьому ці прекрасні діти примудряються у відповідь на нормальні адекватні питання не відповідати! Тому що вони розмовляють із нами, з батьками, коли ми з ними проводимо час. А де ж цей час взяти? Я сподіваюся, що він у вас є. Коли є ось цей якийсь шматочок часу, ви просто ліпите вареники, або ви просто йдете лісом, – і раптом дитина розповідає про те, що її ображає однокласник у школі. Не коли ви питаєте “У тебе все нормально? Як там у школі?”, не коли ви для цього виділили час. А коли є вільний час, протягом якого раптом “випадає” [з дитини] якась дуже важлива для батьків інформація, яка потребує якоїсь обробки, якось на це потрібно впливати.

Тому, звичайно, моя вам порада: якщо котик захворів – подивіться, що з котиком відбувається. Якщо ви помічаєте, що у дитини якісь складнощі і у вас є на це сили (я розумію, що іноді просто і на себе сил не вистачає, на іншого тим більше) – подивіться, що з нею відбувається. Якщо ви не розумієте, що з нею відбувається, – спитайте. І якщо вона не відповідає – значить, потрібно провести якийсь час разом, щоб ця інформація з неї трішки “випала”. Діти так влаштовані.

Всі ті батьки, які придумали якісь ритуали – разом пити чай чи там разом дивитися фільми, чи разом гуляти – вони отримують цю інформацію. Наприклад, „До речі, там у нас однокласники хлопчика нашого б’ють, а я на це дивлюсь і мені погано, мені його шкода“. Будь-яку інформацію можна отримати тільки таким чином. Психологи, дякувати Богу, знають таємні ходи: через певні ігрові практики, через малюнки – вони намагаються цю інформацію швидше отримати. Але й теж у них не завжди виходить.

Ми з вами батьки для наших дітей, і тому дитина має дуже багато завдань щодо нас: протестувати, вчитися в безпеці поруч з нами говорити про неприємне, вчитися відстоювати своє.

При цьому, звичайно, підлітки, ви звернули увагу, вони можуть користуватися непогано вашим – без дозволу. Але всі їхнє – під забороною. Якщо підліток проходить гострий період сепарації, але при цьому ви дивитеся – ваше взято без дозволу; підлітки, вони ще тільки стають дорослими людьми, і в них дуже багато незрілих якихось процесів. І, звичайно, мені здається, це диво, якщо раптом знаходиться до своєї дитини якийсь підхід. Тому що нам всім потрібна любов. І вам. І трохи тепла, і трохи доброти. А життя – воно від нас вимагає бути функціональними, швидкими, ефективними.

У нас ще виходить, крім цієї кризи, яку я вам описувала, множинна криза адаптації до такої кількості дрібних повсякденних речей, що іноді ти зробив щось – і вже втомився. Якщо ви пам’ятаєте себе одразу, коли ви переїхали: буває, приготував їжу – і вже сили на день немає. Тому що, крім того, що ти приготував їжу, там душевна робота набагато більша, бо там ще є горювання.

Зараз я трошки поговорю про горювання. Як воно виглядає? Дивіться, у нас і в наших дітей – наше вже життя просто відірвали, не спитавши у нас на це згоди. Ви ж не самі переїхали. Ви ж переїхали через страшні події. Може, ви колись мріяли про переїзд? Можливо, ви думали, що непогано б пожити Празі, чи в Мюнхені, чи у Відні. Можливо, були мрії. Але психіка до переїзду не підготувалася. Ви були вирвані, от прямо вирвані, цей процес був насильницький. І, отже, ви горюєте про втрачене.

Як виглядає це горе? Воно виглядає іноді дуже прикольно, наприклад, протест проти вивчення мови. Тому що „я хочу говорити українською“, або „я хочу говорити мовою свого міста“. Горе, воно іноді не через біль проживається, тому що на біль сил поки немає, воно проживає через те, що ви помічаєте, що ви не знаходите свого колишнього життя. Вулиці не такі, зовнішність людей не така, їжа не така, річка пахне тиною, трава жовта, небо сіре, погода дивна, транспорт брудний… Насправді це процес горювання. Він природний. Коли горе стане менш інтенсивним, з’являться сили впустити у себе нове. А поки що сил впустити в себе нове немає.

Тому, на мою думку, з одного боку життя вимагає адаптації, а з іншого боку ми від болю протестуємо. І тому, можливо, вам ваші діти кажуть “хочу в Україну”. Що це означає? Це означає, що вони хочуть всього того, що хочемо ми з вами – повернутися до нашого колишнього довоєнного життя. Чи можна зробити монтаж, щоб цих страшних подій не було? Коли ти просто живеш. Тому, коли вони кажуть “хочу в Україну” або я говорю “хочу в Україну” або моя дитина каже “хочу в Україну” – я ж розумію, як психолог, що вона [моя дитина] ж не знає, як влаштована життя там зараз: ні про ракети, ні про постійні тривоги, ні про необхідність спускатися в бомбосховища, ні про те, що всі навколо трохи інші, вулиці спорожніли, всі якісь дуже втомлені.

Тому ось ця туга “я хочу додому. Я хочу додому” – вона зрозуміла, тому що хочу додому ДО війни. Ви можете спалити мости та відвезти маленького додому. Він, звичайно, в шоці, тому що він не сюди хотів – він хотів у зовсім інше місце.

Якщо ви в себе таку тугу помічаєте, то ви можете просто разом у цьому побути. І говорити, наприклад “Ну що робити? Правда, хочеться. Просто цього місця немає. Цього місця, куди повернутись, немає”. Це етап горювання, який називається гнів, безсилля, торг. А чи можна повернутися додому у мирне життя? – Не можна. І їхня психіка, і наша психіка – відштовхуючи нове, сумуючи за старим, заліковує цю рану, що складається з великої кількості втрат. Тому що мало того, що у нас з вами криза множинна. У нас з вами і горе множинне. Ви могли любити якусь там бабусю на розі, яка продавала фіалки, і про неї дбали, і з цього міг починатися ваш день. У вашому місті ви втратили не тільки те місце де ви жили, ту справу якою ви займалися, безпеку. Ви ще втратили багато чого, що пов’язано було з вашим містом. І з цим усім потрібно трохи попрощатися. На це може не вистачити двох років, що минули, півроку, які минули; я не знаю, коли кожен із вас приїхав.

Що робити, коли дитина не хоче адаптуватися, не хоче вивчати мову, каже що хоче додому? Пам’ятати про те, що дитина схожа на 95% наших людей, які переживають це горювання таким же чином.

Звичайно ж, ті, хто має можливість побачити реальність, – їм легше.

Забули про якусь складну людину зі своєї родини. Ну, наприклад, у вас бабуся агресивна якась. І ви думаєте, хочу до бабусі. Приїхали, подивилися на бабусю, поїхали – півроку не скучаєте. Потім знову засумували – є казки про добрих бабусь, чи там надивилися на бабусь навколо – знову приїхали, подивилися на реальність.

Змирятися з реальністю легко, коли реальність бачимо. 

Звичайно ж, у дітей, які тут, у них немає такої можливості – приїхати, подивитися і зрозуміти, ти сюди хочеш чи ні. Взагалі ти ж хочеш, напевно, до своїх друзів, а може там вже й друзів немає. Навіть якщо ці друзі є, війна їх змінила, і вони можуть бути якимись іншими, не такими, як ти очікував побачити. Ми якщо й повернемося, то повернемося до абсолютно нового місця, до якого нам доведеться звикати. Але, дякувати Богу, ми знатимемо мову, закони, за якими живе ця країна. І нехай вона буде змінена, все одно, можна буде знову якийсь час витратити і туди влитися – за умови, що ви не прив’яжетесь до цього місця. Тому є люди, які зберігають вірність. І чомусь відмовляються прив’язуватися до міста Брно, наприклад. Хоча мені здається, що чим більше місць, які ми любимо, то краще. Але іноді просто не вистачає сил душевних і любити те, за чим ти сумуєш, і впускати в себе нове, помічати, що тут щось дуже подобається.

Тобто, в принципі, відбуваються зараз нормальні, абсолютно складні, дуже важкі для сімей процеси. У мам не вистачає сил, у тат не вистачає сил, у дітей не вистачає сил. І ці люди опиняються разом. І кожному б із них втішання, теплоти, якісь слова підтримки. А ці люди одне для одного цих слів можуть не знаходити.

Тому якщо раптом ви чуєте якісь тексти, то ви можете сказати “я розумію, що ти хочеш в Україну. Але там зараз дуже небезпечно, а ми поки що тут. Дуже тебе прошу, будь ласка, милий, спробуй ненадовго звикнути до того, що ми тут. Як я тобі можу допомогти? Може, чаю зробити тобі? Може, цукерку дати?” Іноді якісь прості жести – дуже маленькі, людські – дуже підтримують.

Якщо ви зробили величезне зусилля для дитини, кинули важливе для вас, заради неї переїхали. І раптом ця прекрасна людина говорить [щось, де простежується, що] ваші зусилля не були зрозумілі, ніби не побачені. Запевняю вас, це буде оцінено через якийсь час, коли вона прийде до тями від усього, що сталося. Тому що діти іноді кажуть “мам, дякую, що ти ставила мені скоби. У мене тепер зуби рівні. Хоч я й протестував”. “Мамо, дякую, що ти мене сюди перевезла. Бо мені тут, правда, зараз добре” (чи “тату, …”).

Тому, на мою думку, ми можемо дуже складно переживати ось це таке дивне горювання, дуже дивне горювання, яке виглядає як протест проти нового і туга за старим. Ми можемо приймати це на свій рахунок і ображатись, не знаходити правильних слів. Якщо вас ніхто не втішав і не підтримував у такі моменти, ви можете не вміти втішати і підтримувати в ці моменти.

Є закон здорової реакції нашої людської на чуже лихо. Перше – приєднатися. “Я бачу, як ти сумуєш за домом”, “Я бачу, як тобі не хочеться до школи”, “Я бачу, яка важка мова, це правда не просто”. А далі – ви можете щось придумати вам властиве. “Спасибі велике, що ти вивчаєш цю мову. Нам же треба вчити. Ми ж поки що тут”, або “Тримайся, я теж тримаюся. Нам важко, але ми одне в одного є. І коти з нами”. Приєднатися, сказати щось втішаюче. І – описати той процес, який потрібно пройти. Тому якщо просто приєднатися, то [буде] “Все, не вчитимуся, мама сказала, що мова важка”. А якщо мама каже “Так, я розумію, що це дуже важко. На жаль, доведеться її вчити. Чи хочеш сьогодні без цього? Давай без репетитора, я напишу йому. Ну а завтра, знайдеш сили завтра?”. Приєднатися та знайти навантаження для вашої дитини у зоні найближчого розвитку.

Ми, батьки, іноді робимо помилку. Ми даємо навантаження за межами зони найближчого розвитку, і тоді ні завдання не виконується, ні неможливо винагороду дати. Наприклад, якщо ми сказали зробити це і це і це, і підліток зробив щось одне, звичайно ж, ми незадоволені.Тому наше батьківство складається із такого абсолютно творчого акту. Ви постійно дивитеся, скільки він може, і даєте йому навантаження те, яке він може. І собі також. І добре, щоб після того, як він зміг, після цього була винагорода. Похвала, задоволення на вашому обличчі. Не було б наступне навантаження – але якась пауза виходить між двома процесами. Просто я розумію, що вам доводиться себе підтримувати і їх підтримувати. Мені здається, що це не просто.