До вашої уваги представляємо запис шостої лекції у проєкті “Комплексна підтримка батьків”, який проводять Український центр у співпраці з ЮНІСЕФ та Центром для іноземців JMK.  Лектор: Ольга Берлюта- психолог і психотерапевт, спеціаліст по патопсихологічній та нейропсихологічній діагностиці, по психологічному супроводу сімей. Має більше 12 років терапевтичної практики з дітьми, підлітками та дорослими, включаючи кризові стани, співпрацю та супровід клієнтів з дитячими та дорослими психіатрами, неврологами. Лектор на психологічну тематику в освітніх установах та некомерційних проєктах.

Задачі підліткового віку. Вони змінюються – порівняно з задачами віку дитячого. Багато з питань і тих проблем, які виникають [у підлітків], якраз пов’язані з тим, що з’являються нові задачі, на які у дітей ще немає чим відреагувати, у них не вистачає розуміння, у них не вистачає досвіду, емоційна сфера зашкалює, тому що є гормональні зміни. Тому на якісь питання, які у вас зріють в голові, ви вже зможете знайти для себе відповіді, розуміючи які задачі ставить перед собою підлітковий вік і як складно дитині з ним впоратися. Відповідно, на цих всіх складнощах дитина буде отримувати різноманітний домвід. Він може бути приємним, може бути неприємний і так далі.

Отож, підліток має розвинути більшу незалежність. Що це значить? Це значить, що необхідно навчитися самостійно приймати рішення. Переглянути і розширити свою систему цінностей. Співвіднести її з найважливішими цілями суспільства. Знайти, окрім батьків, нові джерела особистого і професійного визнання – наприклад, серед однолітків, вчителів, інших дорослих. Навчитися ставити реалістичні цілі.

Тобто навіть з оцього невеличкого такого маточку цих цілей можна вже побачити, наскільки складні ці задачі для дитини, яка абсолютно була захищена. Її вели, з нею постійно носилися викладачі, педагоги хотіли щоб діти навчалися, щоб в них було все добре, тисячу разів їх перепитували. І тут – взяти більшу незалежність. Самостійно приймати якісь рішення. Розглядати якусь нову систему цінностей, співвідносити з суспільством, знаходити для себе зовсім інших людей, які б також оцінювали крім батьків. Тобто ці задачі дуже складні навіть для дорослого Відповідно, для дитини, яка ще й знаходиться під тиском очікувань від соціуму, які також ставляться перед нею, дитині дуже складно з цим всім впоратися. І, відповідно, вона починає тикатися носом як маленьке сліпе котенятко, намагаючись відстояти свою свободу, бути незалежним.

В нас – батьків, психологів, педагогів – це породжує дуже багато своїх проблем. Тому що це слухняне дівчатко стало чогось нестерпним дівчиськом, те саме з хлопчиками. І, відповідно, батьки намагаються повернути це якось назад. Але при тому при всьому, [вимога] ти ж дорослішай, ти ж будь сильним, сміливим, відповідальним і так далі. Ну а як це зробити? Це неможливо зробити залишившись дитиною. Тому, щоб подорослішати, потрібно відстоювати свої права, потрібно говорити про те, що я сам все зможу, потрібно набивати собі шишки і так далі.

Тому одна з важливих таких речей полягає в тому, що насправді те, що відбувається така “божевільня на виїзді” з кожного з домів, у якому є підліток, – це абсолютно нормальна річ, яка так і має бути. Тому що інакше не вийде: стати дорослим – і не набити шишки, і не сперечатися. На кому ж тренуватися, як не на батьках? Що. батькам з цим робити, ми ще про це поговоримо. 

Продовжуємо далі. Підліток повинен навчитися справлятися з усіма можливими труднощами. Миритися з численними протиріччями власного становища. Самокритично оцінювати себе. Відмовитися від поблажливості, яку виявляють стосовно дітей. Підліток має розвивати в собі готовність дорослішати крок за кроком і ставати все більш впевненим в собі, усвідомлюючи та оцінюючи свій особистісний потенціал. Чи багато з нас, дорослих, взагалі на це здатні? Ні. Але ця вимога вже стає перед підлітком. Тому що інакше його не приймуть в дорослий світ.

Також. Він повинен вміти ставити довгострокові цілі в особистому і професійному житті і твердо до них іти. А ще в своїх діях він повинен навчитися керуватися власною думкою і власною відповідальністю, що без конфлікту з батьками і з дорослими просто неможливо.

Тобто обсяг задач у підлітка більш ніж серйозний, більш ніж достатній. І відповідно, йому треба на це якось реагувати. Тому, як мінімум, спробуйте зрозуміти, з чим він стикається, і спробуйте просто згадати себе. Можливо, у вашому житті це було інакше. Були інші соціальні ситуації, були зовсім інші економічні, політичні і інші умови. Але, тим не менш, якісь прояви цієї боротьби у вас також були. Якщо чесно собі так зізнатися, що було багато років тому, я думаю, що багато хто знайде схоже – у себе чи своїх близьких, своїх подруг чи друзів – схоже на те, що відбувається з вашими дітьми зараз.

Тепер переходимо до особливостей взаємодії дітей та батьків, і чому діти про щось замовчують, щось не говорять, або навпаки дуже бурно виражають свої емоції, висловлюють свою думку. І хочу вам сказати наперед, що коли вони кричать і висловлюють свою думку, це набагато краще, ніж коли вони замикаються і мовчать – тоді ми взагалі не маємо доступу до їхнього світу і ми поняття не маємо, що там відбувається. Чи там штиль чи там просто вже якийсь армагедон зносить пів планети, а ми не розуміємо: мовчить, то й мовчить.

Є причини, коли діти замовкають, які пов’язані з батьками, і є причини, які пов’язані з самими дітьми. Почнемо з дітей.

Перше, чому дитина не скаже вам про щось, це тому що в неї вже є впевненість, що допомогу отримати їй не вдасться. Тобто наявність вже якогось досвіду: наприклад, розказав вчителю, а вчитель не допоміг, нічого не змінилось; розказав про щось мамі, пожалівся, мама можливо не надала цьому значення, тому що для її світу це якась мізерна проблема в порівнянні з тими, що їй доводиться вирішувати, а для дитини це цілий всесвіт. Дитина не отримала того, чого хотіла, вона не отримала підтримки і вона переконалася – а для дитини переконатися достатньо одного разу, бо досвіду нема великого – мені не допомогли, все, значить допомогу отримати не вдасться.

Тому. Важливо батькам про це пам’ятати, знати і говорити дітям, що б не сталося – розказуй. Тому що потім нам треба це вирішувати. Я все з тобою розділю. Якщо я знаю, то я можу щось з цим робити, я можу якимось чином повпливати чи допомогти. Ну і просто навіть пам’ятати про те, що дитина закривається в підлітковому віці дуже просто. Тому все ж таки мати впевненість в тому, що вона якщо не допомогу, то принаймні добре слово чи розуміння з боку батьків отримає, – це вже для вас буде такою однією галочкою успіху. Що принаймні дитина може принести вам цю інформацію.

Наступний крок. Дитина може думати, що [після розповіді батькам] може стати гірше. Він – цей страх – може бути надуманий, він може бути з досвіду когось із її однолітків. Наприклад, в чомусь призналася подруга, і після цього її покарали ще більше – забрали всі гаджети і так далі. Відповідно, вона думає “Е ні. Ні. Я точно нічого не буду казати, тому що стане все гірше”. Цей страх, ви про нього можете не знати. Ми, як психологи, про нього можемо не знати. А дитина в цьому може бути впевнена наперед, і точно нічого, не розповідатиме. Тому, навіть якщо це не ваша дитина, а чиясь дитина, або ви бачите, якось стикаєтесь з цим в своєму житті, бачите що просить вона допомоги – намагається сказати якусь там правду, навіть не дуже приємну, і хтось намагається її за це покарати – ви можете цій дитині принаймні просто поглядом показати, що не всі дорослі такі, що насправді зараз вийшло так, але це не завжди так. Пробуй, звертайся; обов’язково знайдуться ті, хто тобі допоможе. Ну і думай наперед,  тут ти вже дорослішаєш, тут ти вчишся добре розуміти, хто з тобою, а хто проти тебе. Дорослі також бувають різні.

Далі. Дитина жаліє батьків і вона за них переживає. Це стосується більше тих батьків, які достатньо відчувають себе слабкими, що вони не справляються, не можуть нести відповідальність до кінця і не можуть впоратися з самими собою, з своїм життям. Зазвичай це історія матерів, але є і тата такі. Коли дитина постійно дивиться і розуміє, що зараз щось станеться, що зараз мама буде пити валер’янку, зараз виклачуть бабусі швидку, зараз у когось буде інфаркт чи ще щось. Відповідно, дитина розуміє: тим, що вона зізнається в чомусь або скаже про щось, що їй здається надважливим і надстрашним, тим вона просто вб’є фактично своїх батьків. І тому вона буде приховувати інформацію, переживаючи її самотужки.

І, звичайно, дитина може елементарно боятися, що зараз її насварять, покарають. І навіть якщо їй допоможуть, то це буде такою ціною, що краще б вона взагалі нічого не казала. 

Є ще причини, які пов’язані напряму з батьками. Це переживання їхньої власної безпорадності і провини. Коли, наприклад, мама покарала дитину, надавала там в серцях по м’якому місцю, поставила в куток, а потім прийшла і кажу “Господи, що ж я оце наробила”, і вона йде до цієї дитини і каже “Ну давай вже, виходь. Ну вже все нормально. Ну давай ти вже скажи, що там ти мене пробачила”. І дитина така – ага, мама, зараз я тебе буду тепер карати, і я буду сидіти тут стільки скільки я схочу, а потім прийде там тато чи ще хтось, і я розкажу, чого я тут стою і яка в мене хороша мама.

Тобто не давайте дітям Можливості такої навіть. Якщо ви не впевнені, що ви втримаєте, що зможете довести історію до кінця, то не заходьте в неї. Не намагайтеся декларувати те, що ви потім не зможете втримати. Тут треба керуватися емоціями власними. Я розумію, що всі ми люди, що всім тяжко, але ж ми вимагаємо від дітей, щоб вони тримали свої емоції, могли їх долати, і могли бути такими гарними, ввічливими і так далі. Тоді доводиться і нам за це теж нести відповідальність. Принаймні за свої емоційні зриви, спалахи і т.д. Тому – ніякої демонстрації провини і безпорадності перед дитиною. Інакше, ну як вона може прийти і сказати щось тому, хто і так безпорадний? Це не має просто сенсу. 

Також. Може бути у батьків прояв – або може тільки з’являтися – власні переживання або захисні механізми ігнорування. Наприклад, коли ви бачите проблему, або ви бачите як вона проявляється, ви відчуваєте що дитині потрібна допомога або ще щось точно йде не так; але у вас настільки немає сил або ви настільки самі виснажені, що ви просто робите вигляд, що ви цього не бачите. Неможливо це витримати, неможливо дійсно відкрити очі і побачити, наприклад, що моя дівчинка вже давно не дівчинка. 

Бачення цієї реальності, якою б не була вона складною і тяжкою, є просто необхідністю для будь-якої дорослої людини. Особливо якщо вона ростить підлітка. Якщо я можу витримати, якщо в дитини є розуміння що я можу витримати як мама, що я сильна, що я щось придумаю, і я не надаю по голові просто так [то більше вірогідності що дитина прийде і розкаже що сталося]. Якщо ж я нічого не зроблю, не дам якусь розраду, то відповідно дитина і не прийде.

Якщо діти мовчать, це не тільки говорить про те, що зараз в них такий вік, коли їм хочеться там закритися і побути на самоті. Але це може бути про те, що дитина не може з якоїсь причини сказати правду. Ну і про причини ми поговорили з вами.

Ще однією важливою частиною є те, що діти часто потрапляють під вплив різноманітних угруповань, організацій. І ми теж маємо причини,  чому це так відбувається. І ми також можемо просто подумати про те, чому моя дитина – не просто вона зв’язалася з якоюсь неблагополучною компанією, але чомусь вона туди пішла. Чомусь всім це радили, всім, наприклад, давали косячки покурити, але чогось курить тільки моя Маша і ще чийсь Петя а, всі інші чомусь відмовилися. Тобто не обов’язково це іде саме через те, що там є отакий дозвіл, і все можна, а батьки там не можуть нічого зробити. Ні. Для цього також є підґрунтя. І про це соціально-психологічне підґрунтя я зараз буду говорити.

Перше. Це конфліктні відносини в сім’ї, де на постійній основі щось відбувається, постійні сварки, сварки між батьками, сварки з дитиною, де абсолютно немає ніякого контакту. Не гіперболізуємо, це не стосується прямо кожної родини, бо в кожній родині бувають сварки, і це теж частина нашого життя. Але коли це постійна недовірлива атмосфера – бо довіра народжується тільки в безпеці, а якщо хтось постійно кричить, хтось виходить із себе, то відповідно ні про яку безпеку внутрішню говорити не доводиться. Відповідно, такі конфліктні ситуації можуть породжувати те, що дитина просто йде в іншу компанію, де її приймають такою, якою вона є. І нарешті цього всього вона не чує. 

Далі. Я думаю, що це не стосується даної аудиторії, але, можливо, ви знаєте таких батьків. Однією з причин є алкоголізація батьків. Звичайно, дитина піде або в схожу компанію, або в зовсім протилежну – але це також буде якась залежна поведінка у цієї дитини, просто не від одного а від чогось іншого. Це може бути гостре почуття незрозумілості, неприйнятості, відчуття самотності. Це може бути загальна емоційна незадоволеність усім підряд. Це може бути такий навіть стан фрустрації. Через що він може бути? Наприклад, постійно немає грошей на насущне, якісь борги. Втрата інтересу до старих друзів, неможливість появи інших після того як переїхали в іншу країну, відсутність якихось вражень. Все наче одне й те саме, сіре. Тобто блокування якихось актуальних потреб цієї дитини і відповідно сім’ї, дитина намагається якось випасти із цього постійного незадоволення, з постійної депривації всього що їй було добре відомо або чого вона з якоїсь причини втратила. 

І ще є одна така частина, ну вона вже більше така психологічно професіна. Це коли у дитини сама особистість формується така, що називається дифузна ідентичність. Щоб це якось пояснити простими словами, це про те, що коли особистість підлітка формується, підлітки начебто не можуть побачити і уявити себе до кінця, що таке я, яка я, це ось про мене чи не про мене. Це про те, хто ти, який ти. І картина себе і близьких якихось родичів, друзів – вона якась неясна, вона дуже бідна. Коли запитуєш про знайомих людей, дитина не може їх нормально описати. Вона і себе не може описати, бо вона себе не знає, не знає яка вона. 

Діти можуть займатися самоушкоджуючою поведінкою або селфхармом. Які є причини, що спонукають людину скоювати таку самопошкоджуючу поведінку?

Перше. Треба розрізняти, чи ця людина точно хоче самовбитися? Ні. Це або не обов’язково про це, або це взагалі не про це. Тобто це свідоме таке заподіяння собі болю, шкоди з метою впоратися з тяжкими переживаннями, якимись хворобливими спогадами, ситуаціями. Дитині важко контролювати своє життя. Це один з не дуже ефективних і не дуже здорових способів якраз впоратися зі своїм життям. 

Деякі підлітки говорять про те, що вони регулюють негативний якийсь афект або знімають збудження. Емоційний біль хоч на якийсь час перекривається фізичним. Тобто я не можу впоратися емоційно, мені болить, все розриває всередині, і для того щоб я якось зміг себе опанувати і жити далі, я повинен нанести собі пошкодження якісь чи причинити собі фізичний біль для того, щоб на якийсь час емоційний біль був втамований. На якийсь час до наступного разу.

Тобто коли ми бачимо, що діти цим бавляться – як нам здається – насправді вони не бавляться, а в них відбувається щось таке, що нам все ж таки варто на це звернути увагу і показати дитину спеціалісту. Можливо, не тільки психологу, але і лікарю. Тому що це може вказувати на прям серйозний деструктивний вплив на здоров’я самої дитини. Тобто вона настільки сама себе не витримує, своє життя не витримує, що вона здатна сама собі причиняти біль. Абсолютно здорова особистість не буде таким чином діяти, вона не буде причиняти біль чи іншим. Вона буде знаходити більш досконалі, ну навіть, скажімо, більш здорові, більш екологічні способи як справлятися зі своїм життям і як допомогти самому собі.

Часто дитина просто не знає іншого [способу]. Або десь вона це побачила. І вона продовжує це робити раз за разом. Тому це не про те, що треба дитині сказати  “Ай-ай, що ти робиш” і забрати в неї всі леза, ножі чи ще щось. Вони будуть царапати себе. Вони знайдуть, повірте, вони знайдуть чим собі нанести шкоду. Тому що біль душевний – нестерпний.

Вам як батькам, як дорослим, які такого не переживають, може здатися, що в чому біль? Який біль? В тому, що вона там, не знаю, друзів в неї зараз немає; ну теж мені проблеми, в мене теж не було друзів, і зараз немає друзів, то що тепер? Те, що для когось із нас може бути нормальним, і ми це сприймаємо, переживаємо добре, – для іншої людини це може бути абсолютно нестерпним, неможливим витримати. Так само як якісь є речі у нас, а у нас у кожного вони теж є, з якими нам складно справлятися, а для іншої людини це взагалі, ну, робоча ситуація: прийшов, вирішив, пішов далі.

Тому перше – це регулювання цього негативного афекту. Біль емоційний замінюємо на біль фізичний. 

Наступне. Бажання відчути себе, своє тіло живим. Такий стан може бути в людини при дисоціації, коли вона не може зрозуміти, де вона, а де не вона, що відбувається, де вона знаходиться. Це може статися, наприклад, коли в тій ситуації, в якій знаходилась дитина, були якісь воєнні дыъ якы вона бачила, потім це змінилося, її життя начебто стало благополучним, і живи раді життю тому що тут ніхто не стріляє – а чогось їй тут не радыэться. На це теж є багато різних причин.

Інколи людина відчуває себе такою навіть замороженою якоюсь. І підлітки кажуть про те, що я не знаю чи я живий, у мене ніяких відчуттів немає. На відміну від того стану дитини, який я попередньо описувала – коли дуже багато емоційного болю, його треба на щось замінити, відповідно на фізичний біль – то тут це така мертвість внутрішня у дитини. Це так, ніби я не відчуваю взагалі, я є чи мене немає. І коли я бачу кров, яка тече, коли я відчуваю біль, коли відчуваю дотик леза, я відчуваю, що я живий. Насправді, таким вони діляться, і доволі часто. Можливо, це когось може шокувати з батьків, хто з цим не стикався.

І, знов-таки, ми не говоримо “В мене такого не було, значить де воно в тебе взялося?”. Ми всі різні. Все по-різному. В одного одне, у інших – інше. І, це діти не жартують і не знущаються з батьків. Це вони так переживають; як вміють, як можуть переживають свій внутрішній стан чи свою внутрішню пустоту.

Наступне. Це може бути дійсно замісною поведінкою щоб не скоїти суїцид. Це так званий символічний суїцид. Коли дитина не хоче жити, коли вона про це заявляє, вона про це спокійно говорить – або неспокійно.

Фрази на кшталт “Чого тобі йти та стрибати  з мосту? Що у тебе не так? Ну дивися, є люди, в яких все набагато гірше. І нічого, живуть” – це якраз те, що працює навпаки. Тобто людині в стані кризовому, суїцидному стані. Психологи знають, що коли людина приходить в депресії, точно не потрібної говорити їй про те, який чудовий насправді світ. Тоді просто подивився – ну все, дякую, психолог теж мене не розуміє – ну все, пішов своїв суїцид. Тобто з людиною, яка знаходиться на грані, дуже треба бути обережними, акуратними. А якщо ви не знаєте, чи це вона на грані, чи це вона придурюється, – то тим паче треба бути обережним, перш ніж ви приведете цю дитину до спеціаліста. 

Самопокарання – це ще одна причина. Дитина відчуває ненависть по відношенню до самої себе, злість, і відчуває свою провину. Вона відчуває провину, відповідно, вона себе таким чином карає. Вона наносить собі порізи, наприклад [з думкою] “а, от тобі так і треба, тому що ти була поганою дівчинкою”. В таких дуже патріархальних або таких дуже дисциплінованих сім’ях такі моменти можуть траплятися. Дитина сама себе карає, тому що вона точно грішна, погана – яка завгодно – і точно їй немає ніякого виправдання.

Чи може бути демонстративною реакцією? Дійсно, може бути те, про що найчастіше говорять батьки: про те, що там він просто випендрюється, він просто хоче звернути на себе увагу, він маніпулює мною, щоб отримати те, що він хоче. Так, це може бути. Але. Це не дуже якби хороший спосіб звернути на себе увагу. І зачасту дитина хоче звернути на себе увагу саме так, тому що вона не вміє іншим шляхом – говорити словами через рот про допомогу. Вона просто йде і щось скоює таке, щоб ви нарешті подивилися, як мені погано. І часто такі діти з таким патерном поведінки приходять і кажуть “Ну що мені ще зробити, щоб вони нарешті побачили, що я серйозно? Що мені погано. Що я ще маю зробити? Я дійсно маю вмерти, щоб вони прийшли до тями?”.

Тут є небезпека, що в стані афекту, тобто під впливом емоцій, дитина може просто не подумати про те, що вона дійсно може померти. Вона може зробити щось таке, що приведе до летального випадку. На жаль, є такі випадки. Коли батьки вже просто постфактум розуміють, що вони вже нічого зробити, на жаль, не можуть. 

Просто випив більше таблеток. Просто вчасно не звернувся за допомогою. Поставив будильник щоб він продзвенів – він не продзвенів, дитина вчасно не прокинулася, і хотіла просто налякати батьків, а вийшло як вийшло. 

Крім того, якщо навіть спасають цих дітей, дуже великі пошкодження внутрішніх органів після того, як було випито багато наприклад якихось там таблеток чи ще чогось.

Діти зараз розумні. Ви маєте про це знати. Якщо вони готуються щось скоїти, вони дуже добре читають інформацію, вони знають, що препарати які п’єш у великій кількості або ті, які наприклад є в кожному домі – якісь Аспірин, Цитрамон чи ще щось – вони дуже подразнюють шлунок, і відповідно буде рвота. Вони купляють собі протирвотні і разом з тим, що вони п’ють, вони п’ють протирвотні. Далі вони п’ють заспокійливі, препарати які допомагають сповільнити пульс, для того щоб дитина могла заснути.

Тому. Коли ми думаємо, що діти просто якось себе поводять, бо хочуть нас вибісити, це може бути дійсно правдою, але це не значить, що це не може закінчитися погано. Тому що ще немає почуття міри, афект величезний, гормони грають, емоції вискакують. На цих емоціях дитина, навіть не плануючи чогось серйозно, може зробити те, що буде мати незворотні наслідки.

І, ще один такий варіант, чому може це [самоушкоджуюча поведінка] може бути. Це про те, щоб затвердити свої кордони і довести свою відмінність між собою та іншим, довести самому собі сміливість і рішучість, впевненість. Те, що називається “на слабо”. Вони таке можуть скоїти, а ми просто тоді розводимо руками, як взагалі таке могло відбутися. 

Тому, якщо ви бачите якісь порізи, – звертайте на це увагу. Якщо ви бачите, що підліток ці рукава постійно намагається кудись натягти – це не обов’язково він наркоман, він може просто намагатися сховати свої якісь сліди того що він робить. Наприклад, він може прижигати себе цигаркою. Це теж буде шкода, вона не буде такою летальною, скажімо, як порізи можуть бути, але тим не менше.

Що ми робимо? Перше, що ми можемо зробити, це ми говоримо про те, що дитина перебуває точно в якомусь патологічному стані. Це якийсь депресивний стан скоріш за все. Тому що якщо людина доходить аж до такого, то значить в неї фоново точно є депресія. Якщо ми це бачимо, якщо ми йдемо до психолога, психолог каже “йдіть до лікаря”, лікар каже “давайте приймати антидепресанти” чи якісь інші препарати з фармакотерапії – погоджуємося. 

Це може дати поштовх вийти з цього стану, відчувати не так багато болю і допомогти психологам опрацювати це. Тому що психолог, не маючи ресурсу в дитини, йому немає що зачепитися, він топчеться з нею на місці і просто намагається її якось утримати в,цьому стані такої турбулентності. І, це дуже ризикована така, скажімо, робота, і не тому, що психолог погано працює, а тому, що в дитини немає ресурсу, від якого вона б могла відштовхнутися.

Інколи, коли зовнішніх частин недостатньо, якоїсь радості чи ще чогось, від чого б дитина могла відштовхнутися щоб випливти; і коли, наприклад, не можна змінити якусь ситуацію назовні, то краще себе не доводити. Це стосується, до речі, і батьків і кожного з нас, кожної дорослої людини. Краще попити антидепресанти два-три місяці, півроку – зайти в них акуратно і зійти з них – і тоді мати змогу просто заспокоїтися і відпрацювати щось. Щось пропрацювати з психологом, коли будуть на це сили, коли можна буде зайти в якийсь біль, про щось поговорити, і кожного разу це не буде як наче серце розірвало на частини. Тому що ну так же теж працювати неможливо.

Тобто, звертаємо увагу на те, що там щось є, якийсь депресивний стан є. Йдемо до психолога, йдемо до психіатра, до невролога, якщо треба – приймаємо фармакотерапію. 

І – змінюємо форму реагування, змінюємо патерни поведінки. Це фактично робота психолога, але нічого не заважає батькам робити те саме. Показувати виходи з цієї ситуації, з будь-якої ситуації, [показувати] що ти вмієш реагувати так – це добре, що ти вмієш реагувати, але це не найкращий спосіб; дивись, ще можна отак, отак, отак і отак. І це не просто ми говоримо, а ми змінюємося самі і на своєму власному житті показуємо, що це взагалі-то реально і можливо, що про це варто говорити.

Ще що хочу важливого сказати. Точки, на які точно треба звернути увагу. Знати, що це не жарт, що це не щось таке дитина придумала. Тут хочу ще сказати про те, що дійсно є моменти, коли дитина не жартує, і вона може планувати суїцид. Я вас не лякаю, я вам просто даю інформацію, яка йде собі кудись на підкорку, просто там її залиште.

Ознаки високої ймовірності реалізації спроби самогубства. 

Перше. Це відкриті висловлювання про бажання покінчити життя – знайомим, родичам, друзям, коханим. Людина постійно про це говорить. І всі кажуть: ось давай не цю тему, в тебе вічно тільки одна тема. Якщо людина постійно про це і відкрито говорить, можливо, вона не лякає. Вона про це вже говорить спокійно, Вона звиклася з цією думкою і зараз вона говорить цю думку всім іншим. 

Наступне. Це непрямі висловлювання, непрямі натяки на можливість суїцидальних дій. Наприклад, поява в колі друзів, рідних, однокласників з петлею на шиї – от ходить він так. Гра зі зброєю. Імітування самогубства. Якась цікавість до цих фільмів, до цієї інформації в інтернеті: а як насправді людина удушається, а що з нею відбувається. І якщо у вас є контакт з дитиною, вона може вам про це просто так швидко сказати “Мені просто це цікаво”. Принаймні, може, це нічого не означає. А може, це багато чого означає. Тому, на це варто звернути увагу.

Далі – активна підготовка. Пошук коштів, збирання таблеток, зберігання вдома якихось отруйних речовин, рідин які для вас здаються дивними, що вони тут роблять, якийсь дивний запах хімічний вдома, фіксація на прикладах самогубств: наприклад, часто говорить про самогубство, взагалі символічно прощається з наближеним оточенням, роздає особисті речі, дарує. Це така ажитація, тобто внутрішній такий начебто піднесений стан. Тобто начебто було погано-погано, а стало піднесено.

Четверта ознака – зміна з цілого стереотипу поведінки. Тобто якщо невластива дитині замкненість, наприклад, і зниження рухової активності – до того це активна товариська людина, а тут вона раптом пішла і замкнулася. Або ж, навпаки, збуджена поведінка, підвищена товариськість у загалом малорухливих мовчазних людей. Звуження кола контактів, прагнення усамітнення.

Це такі моменти, на які варто звернути увагу. І вони начебто ну такі, що щось не дуже відрізняється від чогось загального. Але. Якщо ви бачите одну, другу, третю, четверту ознаку – це вже треба так прямо пристально подивитися. І пам’ятайте, що в основі цієї суїцидальної поведінки лежить певний емоційний комплекс безпорадності. Тобто це відчуття, що ти не можеш контролювати життя, від тебе нічого не залежить. Для дитини це взагалі, адже вона дійсно дитина, вона не може виїхати за кордон, вона не може повернутись додому якщо ви її Вивезли, а вона хоче, і так далі. І їй здається, що – все я, не контролюю власне життя, безпорадність, далі почуття власної незначущості. Тобто уражене таке почуття власної гідності, низька самооцінка, переживання власної некомпетентності, сором за себе, це ізоляція – почуття, що тебе ніхто не розуміє, ніхто тобою не цікавиться, безнадійність, майбутнє не обіцяє нічого дорого, розпач, неможливість витримувати душевний біль. Ось коли це все складається, ну ось ми маємо те, що лежить в основі суїцидальної поведінки.

І, повторюся ще раз.Те, що вам здається, що це якась дурня, ну це якась така дрібниця – для дитини, для підлітка воно може бути роздуте, і здається, що це питання життя чи смерті. Згадайте знов-таки себе: що вам в п’ятнадцяти років здавалося, що це кінець всьому, а насправді це просто, ну, якась історія, яку ви зараз можете згадувати і посміхатися.

Тепер поговоримо про сильну агресію зі сторони підлітків. 

Агресія зі сторони підлітків. Знов-таки, вона базується на якомусь афективному стані, з яким не може дитина чомусь впоратися. І якщо вона не може з ним впоратися, відповідно, виникає питання, що ж там в неї взагалі відбулося. Чи це опір чомусь? Чому саме вона пручається? 

Взагалі, скажу так. Є для дітей і дорослих так звані троє дверей уникання вирішення проблеми або втікання від відповідальності. 1) Це самоушкоджуюча поведінка, аутоагресія, коли я шкоджу собі. Будь-які залежності хімічні – алкоголізм, табакокуріння, наркота – це все сюди ж, це самоушкоджуюча поведінка. 2) Наступні двері втікання від відповідальності – це агресивна поведінка на інших людей. 3) І третє – це завести себе з розуму, зайти в таке собі безумство і піти в якусь теорію. Це не обов’язково має бути абсолютно неадекватним; це просто піти в якийсь такий світ уявний, в якесь там вчення, в якусь теорію, і просто там заглибитися, ніби я більше нічого не бачу, я там у нірвані умовній. 

Тобто що це таке взагалі, цей прояв агресії? Це безпорадність і безвідповідальність.

Так само, як у випадку самоушкоджуючої поведінки ми в тому числі на своєму прикладі вчимо дитину турбуватися про себе, так само – власним прикладом – працюємо і з агресією в тому числі. Не дозволяємо виявляти агресію до інших осіб. Це заборона, яка йде з самого раннього дитячого віку і яка назавжди. Це табу. Ти не маєш права виявляти агресію до інших осіб. Поступово, планомірно навчаємо дитину усвідомлювати все, що відбувається навколо неї, і вчасно звертатися за допомогою, вчасно звертатися за підтримкою. І, в Принципі. 

Покажу вам покрокову схему, як ми можемо виводити дитину з агресії до інших.

Спочатку дитина каже: мені добре без вас. Ми їй показуємо, що проблема є, що є агресія. Задача дитини – все заперечувати і тримати обличчя, тримати образ “Ні. Мені добре без вас. Ви нічого не знаєте. Ви нічого не можете. До побачення”. Це перший крок. Насправді, це перший крок до видужання. Так має бути.

Наступний крок. Є проблема, дитина її визнає рано чи пізно – що вона, наприклад, агресивна. Але – вже так і буде. Так є в багатьох, нічого з цим не поробиш. От я такий, і нічого з цим робити не буду. Так, агресивний. Це другий крок, на якому ми надаємо віру. Наша задача – показати можливість зміни. Показуємо, що проблему можна вирішити, і просто нагадуємо це. Не зовсім що нічого не можна зробити; ну принаймні можна зробити оце, оце, оце. Ну просто хоч би подумай про це. Далі дитина все одно ще нічого не робить, вона залишається агресивною. Але – вона вже визнає, що, ну да, щось там таке є, але не так, як ти розказуєш. 

Далі. Проблема є, але немає нічого такого, на що можна замінити свою деструктивну деструктивну, в даному випадку це може стосуватися як самоагресії, так і наприклад агресії на інших. Так, я агресивний, але я інакше не вмію. Якщо на попередньому етапі – я навіть не збираюся нічого робити, то тут дитина каже: може щось би і зробив, але в мене немає на що замінити, я не знаю як по-іншому реагувати. Ну, це логічно. 

Тут ми розширюємо діапазон реагування, вказуємо на інші способи знаходження задоволень, розваг, насичуємо ресурсом, показуємо, що ми можемо цю енергію кудись збивати. Наприклад, піти на бокс, побити подушку, просто подмухати дуже сильно і ніби здути мене (щодо дмухання – так працюємо з маленькими дітьми). І – агресія ділась, і далі вже може бути конструктивно.

Далі. Дитина каже: ну да, бачу альтернативу, бачу що можна отак, бачу що в принципі можна, але – нема сил. От нема в мене сил на це все, і я не справлюся. Отут уже ми кажемо: сонечко, ти молодець. Ми укріплюємо віру в дитину, працюємо з прив’язаністю до цієї деструктивної поведінки, вчимо її міняти звички і так далі. І самі поруч з цією дитиною міняємося. Так само міняємо свої звички, прибираємо свою деструкцію. Тому що, що б мені не казали, але якщо ми робимо так і далі, як ми робили, дитина буде робити так як робимо ми. Вона буде робити те, що робимо ми, а не те, що ми їй говоримо. Це стосується завжди і всіх. 

Далі вона каже: в мене нема фізичних сил, я стомився від боротьби, в мене нічого не виходить, я не буду цим займатися, я не буду боротися зі своєю, наприклад, агресією, я втомився. Тут ми підключаємо якісь енергетичні вправи, методики, отут якісь віроовчення нам підійдуть. Ми будемо цю енергію дитини нарощувати, казати “ти сильний”, “Дивись, тут ти можеш і тут”,  показувати її здобутки і так далі. 

Наступний крок. Це якщо ми так все красиво йдемо, то – хочу змінитися, але не знаю як. Отут ми даємо конкретні дії – а не на першому етапі, коли дитина каже, що взагалі нічого не проблема, а ми розказуємо як можна; вона каже, я вас не бачу, в мене проблеми нема, все нормально. І це аж на шостому етапі, коли вона сама каже, що я б і радий [змінитися], але не знаю як, – тут ми навчаємо конкретних дій. Дитина все ще використовує форми звичної своєї поведінки агресивної, але вже ступінь внутрішньої свободи набагато більший, і вона на ряду з цим може використовувати щось інше. Тоді – хочу, роблю, змінююсь, і все в моєму житті іде так як я собі там запланував.

Ну десь приблизно. Те, що ми можемо робити. Але, все ж, табу на виявлення агресії по відношенню до себе чи до інших людей закладається з самого дитинства. Не маєш права ти смикати того нещасного кота за хвоста, бо йому боляче. Якщо ти не розумієш, сонечко, і тобі півтора рочки, то я прийду і тебе так легенько смикну, і ти заплачеш, і ти зрозумів. Якщо тобі вже три-чотири рочки, значить ти маєш розуміти слова, а не просто вже якісь дії. І якщо дитина чомусь не розуміє слова, то треба повертатися назад. Тому, ми вже маємо наслідки. Точно десь він це взяв, десь взяла дитина ці можливості саме так реагувати, хтось колись дозволив, хтось колись показав власним прикладом. Тому – змінюємося самі, контролюємо свою поведінку, ростемо. Діти – наші вчителі в тому числі. І діти змінюються разом з нами.

Тут ще важливо сказати наступне. Все, що я говорила про агресивну поведінку дітей раніше – це не про будь-яку агресію взагалі. Дивіться, агресія – це взагалі нормальна реакція ми. Ми живемо, ми дихаємо, і можна сказати, що ми агресивні по відношенню до кисню, аде ми вдихаємо його – і видихаємо вуглекислий газ. Тобто, ми самі по собі агресивні. Сексуальні стосунки чоловіка і жінки чи жінки і жінки чи чоловіка і чоловіка – це чиста агресія, це вторгнення.

Тому, все ж таки, важливо розмежувати, що є якби нормальна агресивність людини, яка взагалі-то і є якимось лібідо, є якоюсь енергією життя. Але є деструктивна агресія, яка наносить шкоду іншим і наносить шкоду собі. Ми говорили раніше саме про шкідливу поведінку, про ту поведінку, яка є хворобливою, яка може, наприклад, вилитися в агресію у вигляді побоїв, у вигляді чогось такого. Це взагалі вже карається адміністративною відповідальністю, карним кодексом. Ми про таку агресію говоримо. Коли людина кричить, коли вона може вдарити, коли вона порушує спокій соціальний людей чи безпосередньо там якихось осіб. І ми говоримо про обмеження саме такої агресії.

Ми не говоримо про те, щоб зробити з людини якийсь там овоч, який би просто лежав і нічого не хотів. Тому що, дивіться, емоції – це паливо. Куди ми це паливо направимо, от туди воно й побіжить.

Тобто, можна просто каналізувати його, зробити канал куди воно може йти. Цю агресію взяти, і не набити комусь обличчя, а може піти і прибратиту шафу, яку ти не міг розібрати, я там не знаю, 3 роки. Використай це, подзвони тому, кому ти давно не можеш зателефонувати, а він тобі борг не віддає; вибудуй свою бесіду так, щоб ця людина борг віддала. Тобто можна в щось його перетворити. Тобто це мистецтво перетворення. Або, якщо воно дуже деструктивне, то піди його просто скинь, наприклад, сходи на бокс, і зроби це на рівні спарингу якогось і за правилами, а не на рівні того, що ти просто йдеш і чиниш якісь дії, які можуть принести шкоду і травму нанести іншим людям. Тобто на таку має бути табу для дитини в тому числі. Але, звичайно, енергія життя, вона має бути. Я зараз емоційно говорю, і це теж певна агресія. Але я не роблю якісь дії такі, які можуть комусь зашкодити, і в мене немає бажання зробити з цієї енергії якусь шкоду. Навпаки, хочеться дати якусь користь. 

Добре, будемо завершувати. Дякую, що дали можливість з вами поспілкуватися. Бережіть себе, всім здоров’я та наснаги. До побачення.